Uncle Tolia. Graphic series. Tempera on paper. 2016.

Aw, Fuck that War!

What can I say about the war? I was never there, and what I do know is mostly from the media. But one time in a train I met Uncle Tolia, who was traveling home to the small town in Volyn region for two weeks after four months of fighting in the hotspots of the war in Donbas. He was around 50, was mobilized and made platoon commander because of some low military rank he had during Soviet times. In real life he drove a marshrutka. This was his first break from the front. He was covered in soot and fumes, and his left arm was completely burned. The lower part was covered in bandages and a jacket was thrown over his shoulder to hide everything. When he entered the train compartment it was me and a guy, and Uncle Tolia chose to speak with him first. It just so happened the other guy also had war experience, but was stationed in an area farther away from the fighting.

They chatted briefly, and then the guy climbed into the top berth and went to sleep. Uncle Tolia had no other option that to turn to me. At first he struggled with his gender discomfort — from time to time he would apologize for his arm (and cover it with the jacket, taking his doctor’s advice “not to show this arm to women and children”) and for swearing. But after several hours his languished arm was fully exposed and he was swearing often and hard. He spoke only of the war. It’s difficult for me to recreate Uncle Tolia’s words; I didn’t record or write anything down, and the curses were new to me. They were either neologisms or dialect, most of which, unfortunately, I forgot. But they were an integral and very important part of his speech, accenting the most hellish parts of his stories and the aversion to the war, which dripped from his lips like poison. He got off at one of the stops and bought vodka, bread and ham from the kiosk. The train conductor pretended to ignore, despite the ruckus Uncle Tolia made with his purchases on the platform. Clearly, I had no choice but to join him in some drinking. We didn’t have any glasses, so Uncle Tolia cut off the bottom of a plastic water bottle and we took turns drinking from the makeshift cup. I must admit that Uncle Tolia reeked of dirty and burnt flesh, alcohol breath, and something else — anguish.

At some point he seemed to recall that I “was from the other world” and was determined to speak about something other than the war. But a minute later he remembered something from his experience and continued on and on. He was one of those they call cannon fodder. He saw many die. He saw others go crazy, like the guy who ran into his command post holding grenades, threatening to blow everyone up. Vodka accompanied him and everyone else who fought. Sometimes after they drank the soldiers broke orders — they wanted to shoot. I realized how important it was for him to share all this, and so I listened all the evening, sometimes asked questions. I knew there were also things he probably didn’t tell me.

I don’t remember everything he said. I have tried to draw some of the pieces, the fragments that stayed in my head. It’s difficult to even explain why these scenes stuck in my memory. There was also stories without words, just emotions, swearing and tears. Sometimes his speech became very aggressive, and I thought maybe he could be dangerous. I thought about his wife, who he mentioned at times. I imaged their reunion. At one point he shouted “Aw, fuck that war!”

I also tried to picture Uncle Tolia before the war, dressed in civilian clothes, not so nervous. I imagined him smoking, joking with other drivers at the bus station, or shouting to passengers getting on his bus with their huge bags. We did have one thing in common: he worked on the route I often took to visit my grandparents in the village, which made it easier for me to imagine everything. Maybe he even drove me.

But that day in the train he was one solid wound. His drank away the pain with vodka. And the more he drank, the more he became like an ordinary person — he was happier, calmer, even playful, he stopped being constantly nervous and aggressively repeating the same thing over and over again.

He often went for a smoke between the train cars, which even though it’s forbidden, the conductor turned a blind eye. There he met his compatriot, a portly guy from Volyn region. He spent a lot of time there in between the train cars, telling his new companion all his stories. I was curious how he spoke to him, whether he told him his stories differently, man-to-man, or the same as with me. They finished off the vodka, and Uncle Tolia finally lay down for a few hours of sleep. He didn’t take sheets and didn’t want a mattress, but I persuaded him and made his bed and pillow. I thought how his miasmas would seep into this public mattress and leave behind an imprint of his pain. Late at night he got off at Kovel.

There is no linear story in this series of drawing, much is left unexplained, and the swearing is sadly lacking. But it can be nothing other than a pale reflection of the experience Uncle Tolia and others like him had to endure. It is also a pale reflection of the pain I endured listening to him. But a pale reflection is still better than silence, better than emptiness.

OKSANA  BRIUKHOVETSKA

Ну її на хуй,  ту війну!

Що я можу говорити про війну? Фізично я не була на війні, я знаю про неї здебільшого з медіа. Але якось в поїзді я зустріла дядю Толю. Він їхав у двотижневу відпустку додому в мале містечко на Волині після 4-х місячного перебування на війні на Донбасі, у найгарячіших точках. Йому було десь біля 50-ти років, його мобілізували і призначили командиром взводу, через те, що ще за радянських часів отримав якесь невисоке військове звання. А в житті працював водієм маршрутки. Це була його перша відпустка з фронту, в яку він їхав увесь у кіптяві й чаді. У нього була повністю обпечена ліва рука. В нижній частині вона була забинтована, на плече була накинута куртка, щоб прикривати все це діло. Коли він зайшов, у купе сиділи я і ще один хлопець. Дядя Толя спочатку вибрав собі у співрозмовники того хлопця, який теж, як виявилося, побував на війні, але не там, де стріляють, а в більш віддаленому місці.

Вони переговорили трохи, а потім хлопець заліз на верхню полицю спати і дяді Толі нічого не лишалося, як повернутися до мене. Спочатку йому доводилося долати гендерний дискомфорт — він час-від-часу вибачався за вигляд своєї руки і прикривав її курткою, посилаючийсь на лікаря, який радив йому «не показувати цю руку жінкам і дітям», перепрошував за матюки. Та через пару годин рука вже відкрито зіяла раною і він матюкався часто і гостро. Він весь час говорив про війну. Мені важко відтворити мову дяді Толі, оскільки я нічого не документувала і не записувала під час його розповідей, а матюки були якісь раніше мною не чуті, можливо, це новотвори, можливо, діалектичні — на жаль, більшість із них я позабувала. Проте вони були невід’ємною і дуже важливою частиною його мови, адже саме в них концентрувалися найпекельніший жах того, про що він розповідав і найсильніша відраза до війни, що як отрута стікала з його уст. На одній із залізничних станцій він вийшов на перон і купив у кіоску горілки, хліба і шматок балика. Провідник подивився на це крізь пальці, хоча під час зупинки дядя Толя шумів на пероні зі своїми покупками в руках. Звісно, мені довелося скласти компанію дяді Толі й випити з ним трохи. Стаканчиків у нас не було, але дядя Толя ножиком обрізав пластикову пляшку з-під води і ми пили вдвох по черзі з цього денця. Треба сказати, що від дяді Толі смерділо — брудним і прокопченим тілом, перегаром і ще чимось, якимось надривом.

В якусь мить він наче згадував, що я — «людина з іншого світу» і рішуче казав, що зараз говоритиме не про війну, а про щось інше. Але буквально наступної хвилини згадував щось із пережитого і продовжував знову й знову. Він був із тих, кого називають гарматним м’ясом, на його очах очах загинуло багато людей. На його очах божеволіли, як один хлопець, що увірвався у свій штаб з гранатами в руках, погрожуючи усіх підірвати. Горілка була постійним супроводом його і всіх, хто воювали. Часом напившись, солдати порушували наказ — їм хотілося постріляти. Мені стало ясно, як важливо йому про все це говорити. Тому я весь вечір слухала, іноді по ходу щось питала. Я розуміла, що було й таке, про що він, можливо, мені не розповів.

Я не все запам’ятала з того, що він говорив. Якісь уривки, шматки, що яскраво відбилися в моїй пам’яті, я спробувала намалювати. Важко навіть пояснити, чому саме ці сюжети залишились у пам’яті. Була ще просто мова без сюжетів, емоції, лайка, сльози. Іноді його мова ставала дуже агресивною, мені здавалося, що він справді може бути небезпечним. Я думала про його дружину, яку він часом згадував, уявляла їхню зустріч. В якийсь момент він вигукнув «Ну її на хуй, ту війну!»

Ще я намагалася уявити собі дядю Толю до війни, у цивільному одязі, не такого нервового. Як він, скажімо, курить, перегукується і жартує з водіями інших маршруток на автостанції або з пасажирами, які залазять зі своїми клунками в його автобус. Було одне співпадіння, що об’єднувало нас: він працював саме на тому маршруті, яким я колись часто їздила до бабусі й дідуся в село, тож я легко все це собі могла уявити. Можливо, він і мене колись підвозив.

Тоді в поїзді він був весь як суцільна рана. Запивав з усіх сил цей біль горілкою. П’яніючи, він ставав більш звичайною людиною — веселішим, спокійнішим, навіть грайливим, переставав постійно невротично і агресивно повторювати одне й те саме.

Він часто ходив у тамбур на перекур — хоча це заборонено, але провідник закривав на це очі, — і там затусував зі своїм земляком, здоровенним дядьком з Луцька. Зрештою, він пішов надовго в тамбур, і розповідав далі своєму новому компаньйонові. Мені було цікаво, як саме він тепер розповідає — так само як мені чи якось по-іншому, як мужик мужику. Вони допили разом горілку і зрештою дядя Толя приліг пару годин поспати. Він не брав постіль і не хотів брати матрас. Але я вмовила його і розклала йому матрас з подушкою. Я подумала, що його міазми тепер надовго залишаться в цьому матрасі для загального користування і що з ними там залишиться відбиток його болю. Пізно вночі він вийшов у Ковелі.

У цій серії немає лінійної історії, і багато що не прояснено, дуже й дуже бракує матюків. Але вона і не може бути нічим іншим, як лише блідим відбитком того досвіду, який довелося пережити дяді Толі і таким як він. І також блідим відбитком того болю, який переживала я, коли слухала його. Але все ж блідий відбиток краще ніж мовчання, ніж пустота.

ОКСАНА БРЮХОВЕЦЬКА